Фестиваль

[gioconda]

Як воно було усе насправді,
або "Меч Луцького Замку-2004" очима Джулії


Два місяці назад, коли я зустріла Іву з Трором біля Оперного, ніхто з нас трьох не міг передбачити, чим обернеться коротенька Івина фраза: "Мені тут подзвонив представник луцьких спонсорів...".Фактично відтоді і почалася наша фестивальна епопея.
Спонсори, точніше їх представник, пообіцяв нам казкові умови: всі турботи стосовно господарсько-бюрократичної частини фесту беруть на себе мерія та луцький оргкомітет, а від нас вимагається тільки креатив та забезпечення фесту достатньою кількістю учасників. "Креатив – це ми вміємо!" – подумали ми, і засіли за складання списків необхідного реквізиту та підрахунки кількості необхідних матеріалів, а заодно і грошей. Списки виходили не такі вже й маленькі: костюми суддів, блазнів, ката, попони на коней, нарамники на почесну варту та командні, сила-силенна прапорів та прапорців, шарфи, а також такі дрібниці, як дерево та усілякі допоміжні матеріали на ті споруди, які ми планували побудувати.

Весь цей час, поки велися підрахунки та розподілялися "сфери відповідальності", відбувалися перемовини із луцькою стороною. Нами були поставлені чіткі умови: наявність біотуалетів, прибирання сміття, охорона в замку, проживання та харчування для учасників, "швидка допомога", автобус для перевезень, звук. Нам йшли назустріч, як ніколи! Нам пропонували увесь готель "Світязь", нам обіцяли допомогу від консульств Литви та Польщі, нам обіцяли привезти польські та німецькі клуби, нам обіцяли підтримку луцького мера і повне виконання усіх наших захцянок. Щоправда, коли мова почала заходити про гроші і закупівлю цілком конкретних речей, як-от тканини, чомусь ентузіазм лучан різко вщухав і вони починали вживати такі слова, як "завтра", "на цьому тижні", "іншим часом", "це зараз не актуально". Ми насторожувалися, але нас заспокоювали, що все в порядку – і для того, аби продемонструвати свої неперевершені здібності у організації такого роду акцій нам пропонували щось новеньке: кінний парад, керамічні келихи і віп-персон з накритими столами на галереях.

Час спливав. Нарешті, за три тижні до початку, нам перевели частину грошей (слід сказати, що порівняно із тим, що було обіцяно спочатку, сума зменшилася вдвічі) і Іва змогла почати закупівлю матеріалів. Про те, як вона сама їздила у Хмельницький і привезла звідти сім рулонів тканини – достеменно не знає ніхто, крім неї самої. Але після цієї поїздки вона сказала так: "Тепер я – супер-мега-покемон, і все можу!".
Почалися тижні гарячкових приготувань. Іва шила суддівські мантії, нарамники та костюми блазнів, я шила кінські попони, Леля – шаперночики, Галя різала прапорці, Таня їх шила, решта шили чи перешивали свої костюми. Саша пиляв фанеру та фарбував декоративні щити, Богдан випилював катівські колодки і робив алебарди, Антон готувався до ролі ведучого, Валентина – до процесу реєстрації, підбиралися музичні треки, розсилалися запрошення, на форумі модератори відбивали словесні атаки лучан та збирали заявки бажаючих прийняти участь. Писали прес-релізи. Малювали логотипи, замовляли футболки, робили ескізи бейджів і грамот. Заздалегідь замовили призи.
Труднощі почалися з того, що десь за тиждень платоспроможність лучан сказала "па-па", і за призи наш капітан платила зі свого гаманця... Іва дзвонила у Луцьк кожного дня – гроші доводилося вибивати з боєм, погрозами, що фест не відбудеться, що ми в будь-який момент можемо закрити форум і повісити оголошення про термінове скасування заходу. На питання стосовно того, чи зроблено те й те представник лучан на ім’я Костя незмінно відповідав що так, зроблено. Готель замовлено (кількість місць у ньому також сильно скоротилася – до 150), ристалище побудовано, усе проплачено...

У четвер, за два дні до фесту, ударна група "Срібного Вовка" у складі Іви, Олени, Антона, Тетяни, Богдана, Саші і Айве виїхала у Луцьк замовленим бусом, набитим усім виготовленим реквізитом. Решта команди мала виїхати у п’ятницю і прибути у замок якраз по обіді, аби допомогти з остаточними приготуваннями.
У четвер ввечері стало відомо, що нічого у замку насправді не зроблено: ристалище і трибуна для дам не побудовані, нічого не встановлено, директор матеріалів не дає і будувати нема з чого.

У п’ятницю ми виїхали в Луцьк. Дорогою розважалися тим, що рахували "біг-морди" з Януковичами (таких назбиралося аж три), слухали розповіді Шао та юзали його плеєр. Телефонували дівчата з "Буфонів" зі звісткою, що доїхали нормально і вже в готелі. Ввечері вони мали виступати в одному з клубів з ірландськими танцями.
Коли ми прибули, поселилися у готелі та нарешті дісталися до замкового подвір’я, то побачили готове ристалище, прикрашене прапорцями, завішані прапорами та щитами галереї, побачили Богдана, що активно щось пиляв, Айве з Сашею, що закінчували трибуну для дам, і ще купу людей, які їм допомагали і які приїхали разом із молодшим братом Трора – Олексієм. Секрет такої оперативності полягав у тому, що зранку Іва поскаржилася іншому спонсорському представнику, який доніс до мера наші проблеми, і вже за годину директор, що був самою люб’язністю, не тільки видав усе, що ми попросили, а ще й надав допомогу у вигляді кількох робітників, що попиляли бруси та допомогли усе вкопати й прибити. Від серця відлягло, усе мало бути добре – адже вигляд замкового подвір’я був надзвичайно святковим! Ми дорозвішували прапори і почали готувати куточок ката: шибеницю та колодки. Мій чоловік спочатку дивився, а потім і сам узявся допомагати. В результаті ми з Івою за годину вже малювали колодки "морилкой", а хлопці натягували тканину на завершену трибуну. Прибув Паша Тур і представники "Глибинного Стража", ходили замком. Паші замок сподобався надзвичайно, він не втомлювався повторювати, що якби такий замок був у його рідному Криму, або якби він жив у Луцьку – то замок вже б давно був його, Паші, власністю, і він би там жив. Сутеніло, всі втомилися, усе було мило й душевно. Настрій трохи псувало те, що біотуалетів ми у подвір’ї так і не побачили. Але вирішили почекати до завтра.
Костя вирішив зробити нам сюрприз і повідомив Іві, що він домовився з клубом, де виступали "Буфони", про те, що наші дівчата у костюмах теж мають там виступити: розповісти про костюми і потанцювати середньовічні танці. Звісно, Костя пішов лісом.
Готель нас зустрів гарячою водою і холодними номерами. Чекали на білорусів, які їхали своїми бусами і десь затрималися.

Ранок суботи почався з того, що о сьомій годині усі зібралися у Іви на ранковий чай, де дізналися, що білоруси все ж таки прибули – пізно вночі, бо їх бус поламався, і що зараз вони відсипаються. Я вбралася у костюм і ми пішли до замку. Там ми відімкнули Владичу вежу, поправили прапорці, поставили за скарбницею реєстраційні столи і почали чекати на прибуття учасників. Приїхав звук, хлопці встановили апаратуру і почали її настроювати. Комп’ютер затримувався, Трор нервувався. Потім подзвонила Таня і сказала, що везе з вокзалу перший автобус.

Процес реєстрації був дещо хаотичним. Валентина з Оленою правили списки, я длубалася у костюмах, які мені демонстрували. Не буду про костюми. Тих, які мені сподобалися було не більше трьох десятків, з них половина – білоруські.. А шкода. Мабуть, панове лицарі думають, що воїну крім обладунку іншого одягу не потрібно..
Тим часом нарешті привезли комп. І першим сюрпризом стала відсутність у ньому сідірома. До початку фесту часу лишалося зовсім обмаль. Кості було зроблено втик і послано людину за сідіромом. По замку гарячково шукали плеєр; згадали, що він є у Шао, потім вирішили, що він лишився в готелі, і за десять хвилин до почтаку з’явився Шао і сказав, що плеєр при ньому. Просвітлений Трор понісся у сценічну башту, і врешті заграла музика.

Тепер треба було зібрати людей для параду, у необхідності якого нас так переконували спонсори. За їх задумом, приватна стайня надавала нам коней для лицарів та карети для дам, і ми мали проїхати містом у кортежі. Іва доручила керування цим процесом мені, і як тільки прибув автобус, я зібрала найкраще вбраних людей (сюди попали білоруси, Паша Тур, Леля з подругою, Гала, Урулоке та ще декілька добровольців) і нас повезли на "стартову точку" (Костя їхав з нами). Кілька людей поїхали туди ще раніше – вдягати попони та сідлати коней, і щонайменше двоє лицарів мали під’їхати до нас вже верхи.
Прибувши на точку і простоявши на сонечку хвилин з двадцять, ми врешті дізналися від Кості, що коней не буде. Зла як сто чортів, я передзвонила Іві. Іва лаялася з Костею, Костя мінився у лиці, але його переконання щодо того, що коні – то фігня, подумаєш, пішки перейдемося – не змінилося.
Я не знаю, чому люди не послухали мене, коли я казала, що зараз ми сідаємо у автобус і їдемо назад. Вони чомусь послухали Костю, який переконував їх, що тут нема шо йти, і що ми мусимо таки пройти центром. Я наздогнала колону, що вже почала свій рух, і пішла разом з ними, на прощання голосно обізвавши Костю уєбаном.
Ми йшли просто посередині проїжджої частини під палючим вже сонцем. Попереду й позаду нас їхали даїшники, люди на зупинках проводжали нас поглядами – мабуть, не стільки через наш вигляд, скільки через те, що ми затримували рух транспорту. Глянувши один раз назад, я побачила, що за машиною ДАЇ скупчилася чималенька кількість маршруток, набитих пасажирами, і які одна за одною тихо повзли ззаду. Я не знаю, що про нас думали ті люди, що сиділи в тих маршрутках. І, напевно, мені краще не знати.
Паша Тур, що йшов поруч зі мною, весь час розповідав якісь веселі історії і жартував над операторами, що бігали навколо. Коли ми побачили одного з них, що примостився у висотній люльці над дорогою, він запропонував лицарям, що топали вбраними у залізо, покидати у нього топорами – мовляв, адреналін є корисним. Чесне слово, я б теж не відмовилась.
На щастя, ми встигли прийти у замок точно на початок – о першій годині. Але як я втомилася! Що вже казати про тих, хто йшов у залізі! А білоруси – як мені було соромно перед ними!

Таким ось чином було розпочато наш фест.
Але далі усе нібито пішло краще.

Женя Імп керував боями, Трор сидів нагорі разом зі звукооператорами, Шао займався пресою, люди продовжували підходити на реєстрацію. Сідіром таки прибув – щоправда, вже після початку фесту. Черговим неприємним сюрпризом стало те, що біотуалетів так і не привезли, і охорони теж ніякої не було. Наші столи, як і речі більшості учасників, знаходилися позаду замкової скарбниці – і якраз там же були сходи на галереї. Тож відвідувачі, що прагнули краще роздивитися події на ристалищі, сновигали безперервним потоком. Деякі підходили до нас, починали про щось питати, забираючи час та увагу. Інші розглядали речі учасників – а деякі і намагалися помацати. Це було гірше, бо хлопці за таке вільно могли дати в пику.
Від білорусів я дізналася, що кінь злякався заліза і скинув одного з них. Хлопець добряче вдарився спиною, його про всяк випадок забрали до лікарні, але все обійшлося. На жаль, саме через це коней ми і не побачили - але чому не було карет, я не розумію досі. І так само не розумію, чтому нам не віддали попони...
Було спекотно. Maryxmas, вбрана маркітанткою, невтомно розносила воду учасникам, зрідка забігаючи до нас, щоб перекинутися словом. Гадаю, кілька душ вона врятувала від теплового удару..
Чоловік мій ходив з фотоапаратом, Саша водив людей у столову (ПТУ поруч із замком), бійці – билися, дами – сиділи на трибуні. Але коли я пішла подивитись, чи все ок на ристалищі, виявилося, що глядачі щільно набилися у огороджену маршальську зону, і заступили прекрасним дамам трибуну. Там же крутилися численні оператори та фотографи. Довелося виганяти людей за огорожу та додатково нав’язувати мотузки, щоб ніхто не ходив перед трибуною. Додатково було спіймано блазня і наказано, щоб слідкував за глядачами.

Валентина з Оленою доблесно сиділи там же і складали нові списки на готель – оскільки частина людей, як це завжди буває, не приїхала, але замість яких приїхав хтось інший. Потрібні були також списки для Жені Імпа, і ще їм постійно надокучали журналісти, учасники і просто допитливі місцеві мешканці.
Що я робила потім – я вже й не пам’ятаю. Пам’ятаю, що була постійно зайнята, що десь бігала, когось шукала, потім шукали мене, потім в мене брали інтерв’ю, хтось постійно зі мною фотографувався.. Турнір закінчився, переможця було визначено, і ми почали музичний блок з виступів східних танцівниць та "Буфонів". Нас попустило. Музика – це завжди добре.
"Баскери" грали жваво й мило, хоч їх було всього двоє. Львівські Менестрелі виявилися страшними занудами. Бурдон грав просто на ура. І нарешті дав жару Стари Ольса - народ ковбасився під сценою, водячи подвійні і потрійні хороводи під сальтарелло, бранлі та білоруські старовинні танці. Як нам хотілося приєднатися! Але в нас була робота...

Ресторанчик біля замку – "Корона Вітовта", що був одним зі спонсорів – виставив організаторам велику сумку з бутербродами та випивкою. Поміркувавши, ми поділилися цим здобутком з білорусами, решті було призначено бути випитою та з’їденою нами у готелі.

Далі буде.

Comments

[maryxmas.livejournal.com]

ви молодці.
я вами пишаюся.
і рада, що могла бути корисною.
хоча мені зараз дещо соромно, що на другий день мене заломало...

[gioconda.livejournal.com]

ми теж раді, що ти таки приїхала =)).


Далі буде - "Ніч перша", трилер =).

[maryxmas.livejournal.com]

ой-вей...
/me червоніє, ніяковіє і згадує всі ті непристойні жарти, які озвучувала в готелі.

[0lenka.livejournal.com]

Ага :) А потом фильм ужасов "Хмурое утро". В перспективе - съемки грандиозного криминального боевика "Из Кости выбивают Иванкины деньги".

[lake-spirit.livejournal.com]

Благодаря своей новой работе я очередной раз пролетел :( Слава богу не успел набиться в помошники, подвёл бы.
А вы молодцы!

[aethelwine.livejournal.com]

Юлька... ты знаешь, я тут подумала и решила, что нам все-таки нужно все делать самим. ВСЕ. Тогда все будет вовремя и без задержек. И деньги нужно выбивать загодя. И пока не перечислят деньги ничего не начинать.
А вообще... я в шоке. Сейчас смотрю на все это - и тихо даюсь диву. Ведь если бы не сумели вовремя разрулить возникающие ситуации - то на нас бы обиделось больше половины участников...