Українська сорочка, ч.2. Т.Ніколаєва (2).

[gioconda]

Тамара Ніколаєва. Історія українського костюма. К., 1996. С. 59-68.
Розділ "Натільний одяг".

Орнаментація українських сорочок виконувалася техніками ткацтва та вишивки. Ткацький малюнок — явище, мабуть, більш раннє, хоча довгий час на значній території України ці дві техніки розвивалися паралельно. У другій половині XIX ст. у центральних та південних районах явна перевага віддавалася вишивці, а наприкінці XIX — на початку XX ст. вишивка в основному вже витісняє ткацький орнамент.

Вишивали сорочки лляними та конопляними нитками домашнього виготовлення, пізніше — фабричними бавовняними нитками (заполоччю), іноді вовною та шовком. При цьому застосовували багато технік. На Правобережжі, у західних та північних районах майже до XX ст. використовувалася вишивка низзю (занизуванням) — найдавніший спосіб вишивання, близький до ткацтва. При цьому орнамент міг бути тільки геометричним. Інші давні техніки вишивки, що побутували на території України,— це різні види лічильної гладі. Особливого поширення на всьому Лівобережжі набула техніка прямої гладі (настилування, лиштва). На Полтавщині вона поєднувалася з ажурною технікою вирізування, на Чернігівщині — з виколюванням. До ажурних швів слід віднести й мережку. Нею оздоблювали подоли сорочок у вигляді так званого прутика, створювали складні розшивки — розмережування, які з'єднували різні деталі крою та розміщену на них орнаментацію (наприклад, плечову вставку та рукав у чернігівських сорочках)⁸.
Вишивання по канві набуло популярності у другій половині XIX ст., що значною мірою пов'язане з поширенням фабричних тканин. Насамперед слід зазначити техніку вишивки хрестиком, яка до початку XX ст. побутувала паралельно з різними видами старовинного вишивання, а пізніше почала їх витісняти. Ця техніка створювала широкі можливості кольорової розробки і більш реалістичного трактування рослинних мотивів.

Протягом усієї історії розвитку народного одягу вдосконалювались і принципи розміщення орнаментації на сорочках. Зважаючи на давність цього виду одягу, розташування її декору часто пов'язують із ранніми етапами, коли орнамент відігравав не стільки естетичну, скільки оберегову роль. Згідно з уявленнями прикраси розміщували на тих елементах одягу, які відкривали доступ до тіла: горловині, нагрудній частині, подолі, низу рукавів. У давньослов'янському одязі особливо виразно прикрашалася кругла або квадратна горловина (опліччя), котра могла одягатись окремо або ж пришивалась до одягу. Розміщення вишивки на плечовій частині та передпліччі традиційних сорочок сягає тих часів, коли на нижню сорочку з довгими рукавами одягали другу — без рукавів — або накидали плащ з орнаментованими краями, який застібався на плечі фібулою.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. принцип розміщення орнаменту на сорочках, зберігаючи давні традиції, зводився переважно до вирішення практичних та естетичних завдань. Художнє оформлення диктувалося призначенням сорочки, віком та заможністю населення. Розташування орнаменту залежало безпосередньо від крою сорочки та інших елементів одягу. Прикрашалися ті частини сорочки, які не закривались іншими складниками комплексу: таким чином досягалася композиційна цілісність останнього.

У різних районах України розміщення орнаменту мало як спільні, так і специфічні риси. На значній частині території його розташовували на суцільно-кроєному рукаві або вставці, а також на рукаві біля вставки; у північно-західних районах Українського Полісся — на плечовій вставці і внизу рукава. На Середній Наддніпрянщині декорували вставку та передпліччя у вигляді двох широких, співзвучних за малюнком смуг. Якщо рукав заповнювався вишивкою, то вона являла собою або окремі елементи орнаменту, розташовані у шаховому порядку, або ж вертикальні композиції⁹.

Прикрашали також і поділ сорочок (ляхівка, лиштва, пелена), комір та манжети. Верхню частину стану орнаментували залежно від наявності нагрудного одягу. У північних та центральних районах Київщини, де не вживали безрукавного нагрудного одягу, декор мав вигляд широкої вертикальної смуги на грудях, уздовж пазушки. Іноді до неї додавали по боках ще по одній смузі (так звані погрудки). В цілому на сорочках Правобережжя орнаментація розміщувалася на рукавах, вставках, грудях, комірі, манжетах, подолі. На Лівобережжі орнамент також заповнював рукави та вставки, прикрашав поділ; на комірі ж, манжетах та грудях він був відсутній. На Західному Поліссі поділ сорочки, як правило, не прикрашався.
Локальною різноманітністю визначались мотиви орнаментації сорочок. У другій половині XIX ст. для України майже однаково характерні геометричні та рослинні, рідше зооморфні мотиви орнаменту, які могли утворювати самостійну композицію або поєднуватися між собою.

На Наддніпрянщині, крім північних районів, як і в середній смузі України взагалі, побутували рослинні, рослинно-геометризовані мотиви, відомі в усіх слов'янських народів. На півночі України переважали найпростіші геометричні побудови малюнка, в той час як на Південно-Західному Поділлі, у передгір'ях і особливо гірських районах Карпат (у гуцулів) вони набували ускладнених форм. Рослинні мотиви, що побутували на Закарпатті (у бойків та лемків), відрізнялись від аналогічних на Середній Наддніпрянщині композиційною будовою, технікою виконання, поліхромністю. На півночі Київщини та Чернігівщини збереглися архаїчні геометричні мотиви. На значній частині Лівобережжя переважав геометризований рослинний декор або хвилястими лініями (хмеликами) розміщувались розетки та зірочки. На Правобережжі побутували такі рослинні мотиви, як гвоздики, дубові листки, троянди.
Елементи тваринного світу, часто дуже стилізовані, зберегли свій початковий зміст у назвах орнаменту: метелики, рачки, павуки, собаки, півники. На Київщині й Полтавщині траплялися стилізовані зображення качок, павичів, джмелів.
Колористика орнаментації українських сорочок, як і малюнок, залежали переважно від місцевих традицій. Так, на Чернігівщині, Полтавщині, а також на правобережному Поліссі переважала однотонна орнаментація. Проте монохромність Правобережжя й Лівобережжя була різною. У першому випадку домінував червоний колір, а орнаментація в основному виконувалася технікою ткацтва. На півночі Київщини у червоний декор інколи вкраплювався синій колір. На Лівобережжі переважало вишивання білими або трохи підфарбованими у різні відтінки лляними нитками. Вишивання білими нитками (біллю) було характерне для старовинних комплексів, ареал його збігається з ареалом поясного одягу типу плахти. На півночі Чернігівщини до білої орнаментації іноді додавали червоний колір. Невідбілена сіра або підфарбована у відтінки коричневого чи синього кольору вишивка характерна для Полтавщини, для Київщини та Поділля — двокольорова червоно-чорна вишивка. В останньому випадку переважання одного з кольорів залежало від призначення сорочки та віку її власника. На півдні Черкащини до червоного та чорного додавався третій колір — жовтий або зелений. Із Південно-Західного Поділля в напрямку Карпат поширюється ареал поліхромної вишивки.

Аналіз локальних варіантів крою та орнаментації українських жіночих сорочок дає змогу виділити основні їх типи, що побутували наприкінці XIX — на початку XX ст.

Поліський тип. Для нього характерні такі риси: пришивання вузьких вставок (у половину пілки) або суцільнокроєного рукава по пітканню стану сорочки; геометричний орнамент на плечовій вставці, верхній частині рукава (у святкових сорочках він заповнював увесь рукав), на подолі. Цей тип має правобережний та лівобережний варіанти. У сорочках правобережного Полісся верхня частина рукава призбирувалась біля вставки, на лівому ж березі рукав частіше пришивався до вставки без зборів. Горловина сорочок правобережного Полісся викінчувалася стоячим або виложистим коміром, а нижня частина рукава — досить широкими манжетами, тоді як горловина та рукави сорочок Лівобережжя викінчувались обшивкою, що переходила в невеличкий комір та манжети заввишки 1—1,5 см. Колорит вишивки був монохромний — на Правобережжі червоний, на Лівобережжі білий.

Полтавський тип визначався широкими вставками (у цілу пілку), пришитими по основі стану; рукавом, розширеним додатково півпілкою та закладеним у рясні збори біля вставки. Рукав шили також і суцільним, у всю ширину полотна, іноді розширюючи його додатковою півпілкою. Така сорочка не мала коміра й манжетів, горловина збільшувалася викотом. Вишивка, розміщена на вставках, рукавах та подолі, виконувалась ажурними техніками, створюючи виразний світлотіньовий ефект.

Південнокиївський тип мав суцільно-кроєний рукав, підкроєний разом зі вставкою та вшитий по основі стану. В інших варіантах цього типу вставки викроювались окремо, а рукав призбирувався біля них. Сорочки шилися зі стоячим або виложистим коміром, рукави викінчувалися манжетами, іноді у вигляді оборок. Вишивка розміщувалася на плечах та передпліччях, уздовж рукавів, на комірі, манжетах, подолі, грудях. Спостерігається тенденція до поліхромності.

Центральнокиївський тип характеризується різноманітністю, акумулюючи в собі різні типи крою та види вишивки. Переважаючими рисами були: пришивання вставок по пітканню, наявність коміра та манжетів, декорування грудей, виразний червоно-чорний колорит.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. у зв'язку з надходженням у село фабричних матеріалів (частіше коленкору, який був значно ширший за саморобне полотно) змінюється крій сорочок, зменшується кількість швів, збільшується об'єм рукава. Значні зміни відбулися і в декорі сорочок — як у техніці виконання, так і в орнаментальних мотивах, що часто запозичувалися у фабричних тканин. Окрім того, на зміну традиційним сорочкам приходять блузи різноманітних фасонів, поступово відводячи сорочці роль білизни.

8. Див.: Кулик О. Українське народне художнє вишивання. Київ, 1958. С. 70; Кара-Васильєва Т.В. Традиції в народному мистецтві // Образотворче мистецтво. 1980. № 6; її ж. Вишивка в оформленні одягу // Нар. творчість та етнографія. 1978. № 5; її ж. Художньо-образна структура полтавської вишивки // Там же. 1980. № 4; її ж. Розвиток промислу художнього вишивання на Україні // Мистецтво і сучасність, Київ, 1980; Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969. С. 59-63.
9. Сидорович С.Й. Орнаментальні композиції українських народних тканин ХІХ – початку ХХ ст. // Матеріали з етнографії та мистецтвознавства. Київ, 1963. Вип. 7. С. 49-50.