ГП7

[gioconda]

Оказывается, есть люди, которым жалко Снейпа.
Дідько, его не жалеть - им восторгаться надо.

У меня катарсис случился - настолько узнаваема для меня такая манера поведения. Матушка бы покрутила пальцем у виска и сказала: а что, разве это не естественно?

Ну и перекличка с Забужко в полный рост. Я открываю книгу НАУГАД и читаю:

"...історія швагерки М.Лисенка по першій дружині, Лесиної товаришки дитячих літ Валерії О’Коннор-Вілінської, яка 1930 р. на еміграції покінчила з собою, щоб з’єднатися з померлим чоловіком, читається як deja vue чи то "Блакитної троянди" ("ти мусиш... за мною..."), чи "Одержимої", чи фінального монологу Прісцилли - тобто всі її герої й героїні "без страху й догани" ще залишалися її сучасниками, всі їхні почуття, хоч би в який міфологічний вимір транспоновані, були натоді ще реальні, - люди "її ордену" справді так жили. <...>

...Ну а для наших сучасників Долорес [героїня "Дон-Жуана" - G.] уже просто "класична святенниця", "поведінка якої неприродно-патетична, гротескова, ненормальна з точки зору здорового глузду" та й годі. NB: "здоровий глузд" став мірилом оцінки почуттів - обмовка, що сповна характеризує весь наш "етос і ерос" безрелігійної доби."
С. 418, наступну теж варто почитати.

Это, по сути, ОТВЕТ тем, кто считает, что в "тех сценах слишком много соплей" (с).

И под занавес - Гираут де Борнейль:

...Среди людей насмешки я стяжал:
"Как пыжится юнец, ну просто страх.
Не хочет знать нас! Больно нос задрал!"
Пускай меня честят они в сердцах,
Но как же быть, когда вослед за ней
Мой слух и взор стремятся все сильней,
Хотя б вокруг и ярмарка галдела:
Единственной себя я посвятил -
Навек душой в беседу с ней вступил.