![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
gioconda…Навіть про найближчу й найголовнішу в її (Лесі Українки – G.) долі вчительку — «королеву-матір», Олену Пчілку, цю, без перебільшення, доленосну для України жінку, чия біографія, наколи б була написана, могла б замінити собою цілий посібник з історії української культури останньої чверти XIX — початку XX ст., у нас досі хіба те й відомо, що вона «мати Лесі Українки», — а те, що вона мати українського націоналізму, так і не зважуються вголос сказати навіть «найпоступовіші» політичні історики.
Першою на цю кричущу лакуну звернула увагу М. Богачевська-Хом'як: «...Українські націоналісти 1930-х років не оцшили Пчілку належно. Статус батька сучасного націоналізму лишився Міхновському, Пчілку згадують лише як матір Лесі Українки»59. Нітрохи не «просунутішими» показали себе й націоналісти сучасні: на початку 1990-х ОУНівський «Визвольний шлях» видрукував присвячену Олені Пчілці ювілейну статтю Г. Аврахова, яка відкривалася різким і справедливим «покаянним» зізнанням, складеним від імени цілої культури: «Ми не знаємо Олени Пчілки»60 (з чим важко не погодитися!), — а по такій обнадійливій «здравиці» фатально сходила на ту саму «заупокійну»: на «виболену мудрість великої Матері» та її «гоже, просвітнє наставництво»61. Думається, час, нарешті, сказати прямо: в стосунку до дійсної, а не вигаданої Олени Пчілки — «жінки-університету», жінки-епохи (до речі, й першої української жінки-академіка — члена-кореспондента УАН з 1924 р.), — ця, майже сто літ бездумно тиражована риторика є чистим блюзнірством. Бо великою жінкою Олена Пчілка безперечно була, вшановувати її, нівроку, таки є за що (а сучасники її буквально божествили!), — але от називати її «великою Матір'ю» можна хіба з позиції тих, не конче гідних наслідування, соціумів, де «велич» будь-якої жінки автоматично вимірюється кількістю народжених нею дітей (пор. радянське «Мати-героїня»)62. Якраз «гожого наставництва» в ній, як і в її братові, не було й близько (І. Франко й через десять літ по смерті М. Драгоманова не міг простити небіжчикові, що той поводився з ним «непедагогічно», і скаржився на його «безоглядний егоїзм у поводженні з людьми» та «брак вирозумілости»63, і сестра нічим не поступалася братові під цим оглядом), — не було, за справді-таки «виболеним і мудрим» присудом її славетної дочки, навіть простого «нормального відношення до здоров'я і волі своєї дитини!» [11, 375]. Вольова, владна, пристрасно-імперативна, одержима «одною ідеєю» — національною, — і, як знати з усіх про неї спогадів, невідпорно харизматична64 (у неї закохувалися навіть у старості, а вже в 1870—1880-ті косачівський дім і поготів мусив подобати на безперервний «бал де Альваресів»65, де рій лицарів знай благав свою королеву: «Ми просимо, щоб ви самі вказали, / хто має вам служить в которім танці», — і вона вказувала: цьому «фанту» — перекладати українською Гомера й Данте, цьому — передплатити «Киевскую старину» для бібліотеки дворянського зібрання, цьому — припровадити до неї провідного, натоді, імперського історика Дм. Іловайського, щоб її малолітній син втер йому носа в науковій дискусії66, і т. д.), — Ольга Драгоманова-Косач, ця перша в нашій історії «модерна жінка» ібсенівського типу (Марко Вовчок з усім її «жоржзандизмом» порівняно з нею просто провінційна інженю!), була закроєна щонайменше на мірку матріарха нової церкви (і такою в очах своїх дітей і залишилася!), але аж ніяк не на «мадонну з немовлям»: такі жінки взагалі рідко бувають добрими матерями61. У XX ст. в будь-якій із європейських країн на пані Косачеву з певністю б чекала блискуча політична кар'єра—у колоніальній же Україні XIX ст. про неї найточніше випадає сказати словами В. Петрова про П. Куліша: «парламентар без парламенту, лідер без партії, громадський діяч без трибуни, журналіст без журналу» . Різниця хіба в тому, що за своє життя ця невгамовна «єресіархиня», де б не опинялася, відразу ж енергійно заходжувалась сама творити для себе і «трибуну» (показова тут історія сливе детективного проникнення «громадівців» у київське «Литературно-Артистическое Общество» 1890-х та поступового перетворення його на українську культурну інституцію, — аж доки влада, спохопившись, його не закрила), і «партію» (нав'язані контакти між Україною й Галичиною, співпраця між київською й полтавською «громадами» та історичне святкування ювілею Котляревського 1903 р. — це все до великої міри її особисті заслуги, ніким іще належно не облічені), і «журнал» (це-бо вона була й першою українською жінкою-видавцем — часопису «Рідний край» у 1906—1916 рр.), — та й першим українським «парламентарем», хоч і в країні «без парламенту», встигла побувати — у складі делегації найбільш «парламентарно придатних» громадівців (крім неї, туди входили «дипломатичний геній», директор Київської гімназії В. Науменко та юристи М. Дмитрієв і І. Шраг — останній потім став і правдивим парламентарієм: послом до Першої Державної Думи, де очолював українську фракцію) у січні 1905 р. їздила до Петербурга на переговори з прем'єр-міністром Вітте про скасування Емського указу (факт, який у нашій історіографії так само помітного місця не посів, а дарма — все-таки то були перші переговори з імперським урядом, де Україна була презентована як певна автономна цілість, хай тільки мовно-культурна). Куди більшою мірою, ніж її брат (який до «єретичних націоналістичних ідей» все ж, за сердитим закидом Д. Донцова, «не додумався»: «чому <...> могла додуматися Олена Пчілка, а він ні?»69), Олена Пчілка втілювала в собі той маркантний для європейської історії XIX ст. тип націєтворця, «ідеаліста як Бог приказав», котрим так захоплювався був І. Франко в особі «Мойсея нового Ізраїлю» Теодора Герцля, — де їй не вдавалося скорити світ, вона завзято «творила собі новий» і порядкувала в ньому за власними правилами. У кожному разі, свою країну вона, що називається, здала нащадкам у цілком іншому вигляді, ніж прийняла, і тяжкою зневагою до її справжніх заслуг є впихання цього істого «Герцля в спідниці» в геть неспівмірне її масштабам «жіноче гетто» дому й родини.
Тобто, вона, звісно, й там урядувала з тим самим «державним» розмахом, і таки справді «здійснила великої ваги педагогічний експеримент на власних дітях»70, — так, як королева здійснює реформу на підданцях («Ох, та всіх нас ненатурально пригнітили „с детства"!..» [11, 328] — згадувала Лариса Косач, коли, вирісши, ринулась боронити від маминого втручання психіку її менших «підданців»), — тільки ж, по-перше, той експеримент був лиш одною (і для неї не найважливішою!) стороною її багатогранної, невсипущої і всуціль успішної діяльности (не беруся стверджувати напевно, то справа її майбутніх біографів, але складається враження, що ця непереможно-пасіонарна жінка аж до самого жовтневого перевороту взагалі рідко в чому діставала відмову, — перед нею схиляли голови всі, від її селян до прем'єр-міністра імперії); по-друге, жоден із дотеперішніх наших виконавців традиційної мантри про «Українку, Матір Українки»71 досі не завдав собі труда дослідити, у чому ж конкретно той експеримент полягав72, і нарешті, по-третє, — не думаю, щоб хтось із них сам побажав бути об'єктом Пчілчиних експериментів: бути дитиною такої матері — занадто велике й суворе ціложиттєве випробування, і не всім «Косачатам» вдалося вийти з нього ненадламаними. Леся ж була у винятковому становищі ще й тим, що, як свідчить О. Косач-Кривинюк, була в мами «спочатку зовсім нелюбима <...>, а потім згодом без порівняння менше любима, ніж Міша і навіть ніж інші діти»73: поруч зі своїм «показним», «по-драгомановськи» яскраво екстравертним братом, на материне тверде переконання, — «негарна, дурна, <...> недотепа, нецікава, нерозвинена» (siс!), і «Леся сама не раз мені (сестрі. — О. 3.) казала, що коли б не Мішина прекрасна вдача та не його справді братерське ставлення до неї, то вона б його, певне, була б зненавиділа через те порівнювання»74. Якої надлюдської гордости й сили характеру треба було жертві такого «гожого наставництва», щоби під тим постійним психологічним тиском у сто атмосфер не «пригнітитись», не зламатись, а загартуватись (NB: «Яку я гарну вигартував душу!» — самовдоволено каже Дон Жуан у «Камінному господарі», на що Сганарель іронічно відгукується: «Чию? Свою?»), — над тим наше лесезнавство воліє не застановлятися, злякано відмахуючись — цур мене, цур! — навіть від таких документів, від яких, здавалось би, вже не відмахнешся75. Непосильна пересічній уяві драма (а Леся Українка, завжди стримана в словах і оцінках, казала — «трагедія»! [11, 328]) стосунків двох великих «одержимих», двох рідних, а однак різних, як Анна і Долорес, «королеви» й «королівни», їхня 42-річна кревна «любов-війна», з якої, між іншим, зродилась ціла галерея Українчиних «пожираючих», деструктивних матерів (а інших їх, НЕ деструктивних, у неї й немає, досі, здається, тільки в Н. Кузякіної стало інтелектуальної відваги це констатувати76!), — матерів-«Медей», як релігійна фанатичка Едіта Айрон (=«3алізна»!), «тоталітарна» Маter Еdax пані Ґруїчева («Блакитна троянда») чи хоч би й простацька і тому з усіх найпрямолінійніша Мартоха Білашиха з «Приязні»77, котрі безоглядно орудують дітьми як «своєю власністю» аж до повного їх знищення, — «війна», без перебільшення, міфологічного масштабу78, істинна «битва титанів» (чи пак, «титанок») на терені свободи й сваволі, «материнського» (поганськи-архаїчного) й «людського» (універсально-визвольного) права, одна з тих безцінних агіографічних історій, якими й живиться кожна національна культура (за умови, розуміється, що то культура жива, а не колоніально «закоченіла»!), — у нас опинилася в такому злиденному інтерпретаційному полі, що про нього тільки й сказати Шевченковими словами: «драму / Глухими, темними задами / На смітник винесли». Замість двох культурних героїнь, що з них кожна по-своєму могла б служити для нових поколінь рольовою моделлю, постколоніальна Україна отримала цілком тривіальний, істинно «пошлий» «(platt, gemein)» [12, 165] лубковий образ «мами й доні» зі шкільної читанки — таку собі сільську ідилію а lа «садок вишневий коло хати» (де «дочка вечерять подає», а мати «научає»). У загальнокультурному сенсі, це крок назад навіть порівняно зі старою радянською «мантрою» про буцімто «ідейні розходження» Лесі Українки з матір'ю — «поміщицею» й «буржуазною націоналісткою»: все-таки так за ними двома бодай визнавалися «ідеї» і якась, дарма що вульгарно витлумачена, конфліктність, без чого ніяке життя духа неможливе в принципі, — а нині маємо вже цілком стерильну колоніальну «закам'янілість», застиглу й безглузду, тобто таку, що, за Бахтіним, «ні на які питання не відповідає» — і ніяких питань не викликає сама.
На цьому тлі вже й не доводиться дивувати, що 150-літній ювілей Олени Пчілки 1999 р. проминув, не завважений жодною з інституцій НАН України — ні політичними істориками (націоналісти продовжують ігнорувати свого «матріарха» з тою ж упертістю, з якою «батьки церкви» ігнорували Христових супутниць!), ні мовознавцями (досі не маємо жодного дослідження її ролі в історії української літературної мови), ні етнографами (хоча академічний титул вона отримала саме як етнограф-фольклорист), ні бодай літературознавцями, хоча з дочкою її традиційно й порівнюють перш за все як письменницю. Біда в тому, що й це порівняння потребує серйозної ревізії, бо, при всіх безперечних літературних інноваціях Олени Пчілки (насамперед тематичних — саме вона-бо першою, за І. Франком, «вивела в українській мові правдиву, живу конверзацію освічених людей»79, і емансипована героїня-інтеліґентка теж увійшла в українську літературу 1887 р. з її «копірайтом»80...), «письменницькою працею» вона все-таки займалася перш за все тому, що це, як точно завважив М. Зеров, був натоді «найголовніший вияв громадської активности»81. Звісно, літературного хисту їй, як і багатьом в роду Драгоманових, не бракувало, але головне, що до останнього подиху провадило цю жінку по життю, була служба не музам, а зовсім іншим богам, яких, за браком ліпших дефініцій, можемо, за Д. Андрєєвим, назвати «духом-народоповодирем»82 і навіть, не виключено, «демоном великодержавности»83. І якщо вже з кимось її порівнювати за місцем і роллю в нашій історії, то таки не з дочкою, а з братом, Михайлом Драгомановим: обоє вони діячі одного типу — харизматичні інтелектуали-проповідники.
Частина зносок.59 Богачевська-Хом'як М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України, 1884-1939. - К.: Либідь, 1995. -С. 61.
60 Аврахов Г. Олена Пчілка: кольори особистости і феномен духу: До 140-річчя від дня народження // Визвольний шлях. - 1993. - Кн. 4. -С.436.
61 Там само. - С. 444.
62 Характерно, що образ «великого Батька» в колоніальній культурі з засади відсутній - «великий чоловік» може бути «батьком нації», «батьком-отаманом» і т. д., але як батько своїх дітей він або дисфункційний (архетип Ґонти-«дітовбивці»), або умовно-символічний (Стусові «Листи до сина»). У кожному разі, на мікро-соціальному рівні батьківство в українській літературі представлене слабо, свого «Домбі і сина» (чи бодай «Батьків і дітей») вона не породила, і не дивно: у колоніальній-бо культурі всі «батьківські» інститути (освіта, військо, спадкове право і т. д.) лежать по стороні колонізатора, «своєю» залишається тільки територія «дому» - материнська. Тому пані Косачева, яка могла покинути новонароджену Лесю на руки чоловіка й податись на півроку до Італії зцілятись «од анемії» (мовою сучасної медицини - од постпологової депресії), у фокус цієї культури на правах «великої Матері» все одно потрапляє, раз «учила дітей української мови», а батьківська жертовність П. А. Косача, який, не здаючись на няньок, спеціально взяв відпустку, щоб доглядати за грудним немовлям (див.: Косач-Кривинюк О. Вказ. праця. -С. 885-886), - жертовність, котру Леся Українка засвоїла, так і хочеться сказати, «з батьківським молоком» (SIС!) як етичну норму, - безтурботно виноситься за дужки як щось «культурно безвартісне».
63 Див.: Франко І. Передмова // Драгоманов М. Листи до їв. Франка і інших. - Львів: Укр.-Руськ. вид. спілка, 1906. -С. 8-9.
64 Повірмо тут на слово М. Славінському, Лесиній першій amitie amoreuse, на якого, схоже, мати справила свого часу чи не сильніше враження, ніж дочка, і під цим враженням він лишився на все життя: «Сила Олени Пчілки залежала не від того, яких політичних переконань вона трималася, навіть не від її літературних заслуг, що їх вона безперечно мала. Сила її була в її індивідуальності» (Спавінський М. Заховаю в серці Україну. -С. 344).
65 О. Косач-Кривинюк, свідомо усуваючись від оцінки Олени Пчілки як культурної діячки («не з моєю кебетою писати про неї в цілому об'ємі її значення для української культури». - Вказ. праця. — С. 36), її портрет у родинному інтер'єрі відтворює, натомість, таки надзвичайно опукло. Зокрема, в пам'яті малих Косачат лишилося багато «людей, що брали участь в аматорських гуртках разом з нашою матір'ю, але мало хто з них подобався дітям. Може, тому, що мати була тоді дуже гарна, інтересна молода жінка і могла багато кому подобатися, а діти звичайно не люблять навіть зовсім невинних материних зальотників» (Там само. - С. 38). Ця «дитяча ревність» у «Камінному господарі» озивається голосом Командора, коли він невміло допитує Анну після сцени з Дон Жуаном в альтанці («Чого ж було стояти на колінах? — Кому? —Та вже ж йому тут перед вами! — Не навпаки? — кепкує Анна. — Ну, то про що ж розмова?»), і взагалі образ дому, в якому «королева» постійно сяє «на людях», «як біла хвиля, у хибкому танці», а «король» на задньому плані «спокійно», «мов камінь», забезпечує всьому цьому блискові й ряхтінню тривкий фундамент (NB: не тільки матеріальний!), є в «іспанській драмі» таки недвозначно косачівський.
66 Як багато важив для Олени Пчілки цей зрежисований нею диспут, у якому «малий Михась навіть переспорив Іловайського», видно з її «Автобіографії», де вона з гордістю переповідає цей епізод (Спогади... — С. 86). Шкода, що наші дослідники ніколи не завдали собі труда «оцінити мізансцену»: з одного боку, Д. І. Іловайський — один із стовпів російської історіографії, автор офіційного гімназійного підручника з «русской истории», чоловік, за свідченням його нерідної внучки Марини Цвєтаєвої (див. її автобіографічну повість «Дім біля Старого Пимена»: так дві найбільші письменниці двох літератур виявляються пов'язані між собою за логікою вже й не житейською, не історичною, а прямо міфологічною!), котрий у балачку навіть із рідними дітьми й внуками заходив виключно для того, щоб екзаменувати їх з історії (М. Цвєтаєва наводить свої з «дєдушкою Іловайським» розмови: «„В гімназії вчишся?" - „Так". - „З якого підручника?" - „З Виноградова". (Варіант: Віппера). — Невдоволене: „Гмм..."», на чім «розмова» й кінчалась), — історик не просто монархічної, а так-таки чорносотенної складки, запеклий ненависник «жидів» і «інородців». З другого ж боку - на сорок років молодший Михась Косач, якого до гімназії, на «русскую историю» за Іловайським, навмисне не віддають і до 5-го класу вчать удома за іншою, маминого виробу програмою, - і в зайшлій між цими двома дискусії (sіс!) про Червону Русь Іловайський змушений скласти зброю, тільки й сказавши матері: «О, это у вас растет какой-то дока», - а хлопчик ще й відмовляється від такої чести («Не то что дока, а просто очень любит читать книги по истории Украины»), либонь відчувши з маминого настрою, що це «екзамен» не йому, Михасеві. І справді - це Пчілчин поєдинок із її багаторічним, в особі Іловайського, противником - імперським шкільництвом, це вона вивіряє ефективність своїх навчальних методик, це її перемога, яка каже про неї куди більше, ніж усі наші неопоганські славословія «великій Матері».
67 В «Адвокатові Мартіані» - першій драмі Лесі Українки, де в центрі уваги опиняється, сказавши за Л. Толстим, «думка сімейна» (на цю тему прецікаво задумувалася в неї ще одна п'єса - «Родина Бажаїв», — але з неї, на жаль, лишилась написаною тільки перша сцена), - одну з версій такого «ненатурального материнства» (при якій материнський обов'язок приноситься в жертву громадському) представляє Альбіна, мати недужої Люцілли: «...Я кидала те хворе немовлятко / для служби вірі, я його труїла / своїм перегорілим молоком. / Ой, я її струїла ще в утробі / своєю кров'ю, що горіла палом / надземних поривань!..». Наступні десятиліття відкинули нашу колоніальну літературу назад у домодерну фазу, так що і в 1990-ті рр. заризикована авторкою цих рядків у романі «Польові дослідження з українського сексу» «спроба поглянути на матір не як на символічну фігуру, що уособлює більш-менш обов'язковий набір рис <...>, а як на індивіда, на людину», чиї «материнські якості не безвідносні» до її особистости (Агеєва В. Жіночий простір. - С. 226), була сприйнята як чиста «єресь» і «дисидентство», - так, ніби на календарі в нас була епоха Марка Вовчка, а Олена Пчілка й Леся Українка ще не народилися.
68 Цит. за: Шерех Ю. Кулішеві листи і Куліш у листах // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. -І II. -С. 27.
69 Цит. за: Сварник Г. Кілька штрихів до ідейної біографії Дмитра Донцова // http://www.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um1/Dokumenty/3-svarnyk%20halyna.htm
70 Аврахов Г Вказ. праця. - С. 445.
71 Див.: Бурбан В. Українка, Мати Українки І/ Дзеркало тижня. -2004. - № 30.
72 Поза свідченнями О. Косач-Кривинюк про дитячу лектуру маленьких Косачів («Мифы классической древности» Штоля, «Сербські народні думи й пісні» в перекладі Старицького, казки Рудченка, окремі томи з «Трудов этнографическо-статистической зкспедиции в Юго-Западный край» Чубинського, і т. д, тобто всуціль «дорослі», не адаптовані книжки) і про абсолютну ґендерну рівність у вихованні (NB: не забуваймо, Леся Українка є єдиною в Європі XIX ст. femme des lettres, яку вчено латини - мови, що впродовж століть залишалася виключним чоловічим пріоритетом та інструментом культурного домінування, див.: Gilbert S.M. and Gubar S. No Man’s Land. - Vоl. 1. - P. 243-245), - а також спогадами Л. Старицької-Черняхівської про їхні спільні з Лесею уроки «у англічанки», - досі невідомо, за якими і, головне, як саме «авторизованими» програмами дітей було вчено вдома. Зрозуміло, що підручник стародавньої історії народів Сходу, який юна Лариса Косач написала для вжитку молодших «Geschwister», мусив опиратися на курс, ще свіжий у пам'яті в неї самої, що «переспорити» Іловайського малий Михайло Косач міг тільки при відповідно дібраній історичній лектурі і т. д., - з таких деталей-«камінчиків» при системному підході, либонь, і далося б потроху відтворити «школу Пчілки», але ні на що подібне у нас ніколи й близько не заносилося. Взагалі, за всією галасливою патріархатною риторикою про Пчілчин «подвиг матері» криється чисто колоніальна логіка: оскільки в імперській культурі «українське» значить «домашнє» (вернакуляр, фольклор і т. д.), то «українська домашня освіта» звучить для колоніального слуху як тавтологія й автоматично зливається з образом «маминої мови й пісні» — єдиною «домашньою освітою», що й знана радянській інтелігенції першого покоління. Відповідно Олену Пчілку й перетворено на такий собі вкраїнський аналог пушкінської няні Аріни Родіоновни (розповідала маленькій Лесі «про мавок»!), а саму Лесю Українку, вишколену в «лабораторних умовах» найосвіченішими людьми свого часу, - на «самоука із самоуків» (див.: Драч І, При світлі Соломії // Спогади про Соломію Павличко. - К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006.-С. 83).
73 Косач-Кривинюк О. Леся Українка... - С. 39.
74 Там само. -С. 40.
75 Так, І. Денисюк і Т. Скрипка, навівши характерного «спартанського» листа Олени Пчілки до І. Франка («...по-моєму, не велику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті; принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє єї життя, котре у неї, і у всіх найприхильніших людей [читай — у матері! - О. 3.] будить тільки тяжкий жаль. Ну, але що про се говорить! Як я, так Ви не зможемо чинити по холодному розумові спартанців — свідомо прикінчити життя недолугій дитині»), - зараз-таки поспішають запевнити читача, що це, мовляв, «не гарбуз, а слива», тобто «крик душі з надмірної любови» (Денисюк І., Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів. — С. З0): колоніальний «культ матері» має залишатися недоторканим.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
з тяжким серцем та почуттям провини
Date: 2007-06-21 08:24 am (UTC)вважаю все тут прочитане вкрай цікавим для себе особисто :)
Re: =)
Date: 2007-06-21 08:41 am (UTC)no subject
Date: 2007-06-21 09:21 am (UTC)no subject
Date: 2007-06-21 09:40 am (UTC)no subject
Date: 2007-06-21 11:17 am (UTC)Знов-таки, якщо Забужко запозичує думки феміністських літераторок, чи не варто було б їй поцікавитися, а чи відповідають вони дійсності?
no subject
Date: 2007-06-21 11:23 am (UTC)no subject
Date: 2007-06-21 11:25 am (UTC)no subject
Date: 2007-06-21 11:36 am (UTC)no subject
Date: 2007-06-21 12:17 pm (UTC)no subject
Date: 2007-06-21 12:29 pm (UTC)Тоді що потрібно?
no subject
Date: 2007-06-21 02:00 pm (UTC)Так що питання залишається -- що саме малося на увазі у фразі "текст Біблії підчищали"?
no subject
Date: 2007-06-21 02:09 pm (UTC)Біблія (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D0%B1%D0%BB%D0%B8%D1%8F)
Марія Магдалина (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%8F_%D0%9C%D0%B0%D0%B3%D0%B4%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B0)
Тільки я одразу попереджаю: я не вірю в якусь істинність канонічного тексту. Я сприймаю однаково і його, і гностичні тексти - ті, що писалися першими християнами і згодом були відкинуті тими самими "отцями церкви".
no subject
Date: 2007-09-11 05:42 pm (UTC)no subject
Date: 2007-09-11 05:52 pm (UTC)Ця порода сильно нагадує мені власну матір.
no subject
Date: 2007-09-11 06:12 pm (UTC)no subject
Date: 2007-09-11 06:18 pm (UTC)