gioconda: (show)
[personal profile] gioconda
Мова про наступне: Зінаїда Васіна. Український літопис вбрання. 11 000 років до н.е. – XII ст. н.е. Том 1. Науковохудожні реконструкції. – Київ: Мистецтво, 2003.

Стаття була викладена на сайті http://krytyka.kiev.ua/, зараз цей сайт не функціонує.
Проте істину не сховаєш. :)

Андрій Реутов, Дмитро Вортман
Як нам одягати прадавніх українців?


Свідомість представників сучасного українського суспільства значною мірою зорієнтована на відшукування власних історичних витоків. Це, зрештою, природно: недавнє здобуття незалежности не могло не викликати патріотичного бажання ствердити національну гідність через звеличення предків, простеження власного родоводу «від Адама».

Але тверезий скепсис історичної науки виявився для цього малопридатним. Науковці з їхніми вічними сумнівами, посиланнями на брак джерел, об’єктивізмом і суворим дотриманням методології поводяться вкрай «непатріотично». Повсякчас здається, ніби вони щось приховують. І тоді за справу беруться аматори. Вони не розмінюються на дослідження окремих «дрібних» питань. Аматори сміливо заповнюють «білі плями», будують всеосяжні концепції. Їхнє завдання – творити іншу, мітопоетичну історію, привабливу для загалу: наочну, яскраву, переконливу.

Вагомим внеском у цю справу стала книжка театральної художниці Зінаїди Васіної «Український літопис вбрання», покликана заповнити суттєву прогалину в нашому знанні матеріяльної культури минулого. Видання було приречене на успіх: чудова поліграфія, яскраві та майстерно виконані малюнки-реконструкції, значна кількість супровідних ілюстрацій, разючий часовий діяпазон: від верхнього палеоліту до Київської Русі. Книжка зібрала захоплені відгуки діячів культури, посіла перше місце серед художніх альбомів і представницьких видань 2003 року.

Фоліянт обсягом 448 сторінок великого формату містить десять розділів, кожен із яких присвячено окремому періодові. Основою видання, згідно з підзаголовком, є 110 «науково-художніх реконструкцій» одягу давнього населення України. Решта обсягу – авторський текст і допоміжні ілюстрації. Додано також вельми значну бібліографію – близько 400 друкованих праць і посилання на фонди різних наукових установ. Жанр тексту можна означити як «нариси», _без точних посилань на джерела_. Про це на останній сторінці зазначено: «Відповідальність за наукову та фактологічну (!) подачу текстового й ілюстративного матеріялів несе автор». Видання презентовано як мистецтвознавче, й воно загалом справляє враження фундаментальної роботи.

Що ж спонукає зараховувати цю кропітку та величезну за обсягом працю до сфери не наукової, а мітопоетичної історії? Про це промовисто сиґналізує вже епіграф із «Велесової книги» – очевидної, в очах науковця, містифікації, яка одначе здобула широке визнання саме в контексті сучасного мітотворення. Головне завдання, яке ставить перед собою авторка, аж ніяк не дослідницького, а саме патріотичного характеру: на матеріялі історії одягу Зінаїда Васіна щиро прагне піднести українську культуру з «провінційного» (?!) на «одне з чільних місць "старійшин" світової культури» [с. 20, 21]. Хотілося б зауважити, що, зрештою, корені кожної зі світових культур сягають палеоліту. Інша річ, якими шляхами розвивалася та чи та культура і якого рівня вона досягла.

Із цієї мети випливає і загальна авторчина концепція, визначена в «Передньому слові»:
Яскравий самобутній український народний костюм є результатом тривалого процесу розвитку матеріяльної та духовної культури племен і народів, які здавна населяли територію України. [20]

Отож «племена і народи», що їх бозна-звідки заносили в Україну міґраційні хвилі та які згодом у той чи той спосіб звідси зникали, проголошено носіями єдиної культури, яка безперервно еволюціонувала впродовж десятків тисячоліть. Мабуть, читачеві треба вірити в існування на терені України якогось невловного «автохтонного населення», яке від палеоліту до сьогодення накопичувало ті здобутки, що їх приносили міґранти. Насправді ж безперервної спадкоємности культур на будь-якому обмеженому просторі не могло існувати. Надто часто етнічні колізії мали катастрофічний характер і їх супроводжувала повна зміна населення. Траплялося, що архаїчні культури змінювали розвиненіші й навпаки.

Історія вбрання давніх народів – це складна матерія. Одяг передає величезну кількість аспектів життя того чи того суспільства: етнічний склад, спосіб господарювання, соціяльну структуру, релігійні уявлення, розвиток ремесел, міжнародні зв’язки, побутові навички, етичні й естетичні засади. Але стародавній одяг не міг зберегтися до нашого часу. Тому наукова реконструкція з необхідности мусить ґрунтуватися на фраґментарних та опосередкованих джерелах: незначних речових рештках, тогочасних зображеннях, писемних згадках, етнографічних аналогіях. Найчастіше ми не знаємо, як співвідносилися традиції та новації, самобутні й запозичені риси. За такого стану речей треба усвідомлювати, що левову частину питань ніколи не буде вирішено й будь-яка реконструкція може бути лише гіпотетичною. Саме тому маємо так мало справді наукових спроб реконструкції одягу.

Навіть поверхове знайомство з працею Васіної переконує в тому, що її зроблено на суто аматорському рівні. Відсутність наукової методології, некритичне використання джерел спричиняють прикрі похибки буквально на кожній сторінці тексту. Більшість позитивних тверджень так само беззастережні, як і безпідставні. В результаті авторка іноді просто забуває про межі здорового глузду. Обсяг статті не дає нагоди зупинитися на кожній із помилок, тому обмежимося лише кількома прикладами.

"Через об’єктивні природні умови люди палеолітичної доби змушені були обмазувати своє тіло червоною вохрою в суміші з мастилом, глиною для захисту від укусів комах та від холоду" [29], – пише авторка. Охочі можуть спробувати. Випадки покриття тіла вохрою справді відомі – як елемент поховального ритуалу.

Людина неоліту, за уявленням авторки, мала в розпорядженні цілий гардероб: авторка подає реконструкції «повсякденного», «парадно-бойового», «святкового» вбрання (ілюстрації на с. 45, 47, 49). Для порівняння слід було б роздивитися вбрання народів Півночі або американських індіянців: вони мали лише той одяг, який носили на собі. Навіть у пізніші, розвиненіші епохи, нижчі верстви населення користувалися одним комплектом одягу, поєднуючи окремі речі відповідно до сезону й обставин.

Втім, подеколи, реконструюючи стародавні звичаї, дослідниця все-таки вдається до екстраполяції сучасного досвіду: «Окремо виготовляли й окремо одягали набедреник, окремо панчохи, причому окремо ліву й окремо праву» [31] – спосіб, який вочевидь зберігся до наших часів. [ггг, чудовий взірець гумору - G.]

Свідомо поминаємо епоху енеоліту. Це недоторканна «священна корова», адже саме трипільська культура (справді яскрава, та аж ніяк не унікальна для свого часу) стала підставою для новітнього міту про «прадавніх українців» і «витоки нашої духовности».

Показовим прикладом ставлення авторки до джерел є розділ «Епоха бронзи». Прийнявши на віру чиюсь «божевільну гіпотезу», Зінаїда Васіна хвацько ототожнює причорноморську сабатинівську культуру зі середземноморськими «народами моря». Насправді збігаються тільки окремі типи застібок-фібул, що, зважаючи на характер міжкультурних контактів того часу, простіше пояснити імпортом виробів або запозиченням. Але в уяві п. Васіної Північне Причорномор’я епохи бронзи постає справжнім джерелом світової загрози: «Сабатинівці були вправними воїнами, що підтверджено знахідками бронзових скульптурок із Сардинії і зображенням на стінах єгипетських храмів» [114]. У результаті реконструкції одягу автохтонного населення причорноморських степів виконано на підставі артефактів, що не мають до нього жодного стосунку. В той же час авторка іґнорує унікальні повністю збережені (на диво!) взірці вбрання справді споріднених европейських культур епохи бронзи й раннього заліза, знайдені в болотах Ютландії та в соляних копальнях Гальштадту (Егтвед, Борум Есхей, «Толундська людина» тощо).

Термінологія, яку вподобала п. Васіна, виказує її фахову належність: магічний обряд для неї – «ритуальний перформанс» [315 та ін.], зброя – «бойова атрибутика» [170]. Після цього вже не дивує, що авторка плутає давньогрецькі хітон (нижній одяг) і пеплос (верхній одяг) [114], пише про «давньоруські кучми» (кучма – це татарська шапка) [168]. Ми довідуємося, що «за зовнішнім виглядом сармати були <...> жорстокі й аґресивні» [178], тоді як слов’ян відрізняли від інших етносів «тонкі риси обличчя» [212], що кордони Сарматії з II ст. н. е. проходили «по Віслі» [178], як це було у фантастичній уяві античних географів, і що «У сарматський плащ одягнена княгиня Ольга, яка вважала себе "сарматкоювершницею"» [182]. Скандинавка Ольга радше могла вважати себе валькірією, та й де ті її зображення «у сарматському плащі»?

Варто все-таки зазначити, що реконструкції одягу скитів і сарматів – найобґрунтованіші. В розділі про сарматів навіть наведено конкретні джерела, на які спирається реконструкція того чи іншого елемента вбрання (так мало би бути в усій книжці).

Особливо «не дружить» авторка з військовим обладунком і зброєю: «Додатковим захисним обладунком була різноманітна зброя» [332] – !? Щоби пересвідчитися у непрофесійному підході Зінаїди Васіної до зображення зброї та військового обладунку, варто порівняти її малюнки з роботами сучасних художників-реконструкторів – наприклад, британця Анґуса Макбрайда й росіянина Олєґа Фьодорова.

Сармати, виявляється, надягали панцир «зверху сорочки» [180], а давні слов’яни – взагалі на голе тіло [215]. Хоча, звичайно ж, між панциром і сорочкою мав бути грубий одяг для гасіння ударів. Упадають у вічі «дитячі» мечі на реконструкціях воїнів [203, 283, 329, 331, 333, 343] та шоломи, які щільно сидять на головах (насправді під ними мають бути підшоломники). Виявляється, скити носили щити на спині, «прикріплюючи до панцира, або на правій чи лівій руці» [172]. На правій руці щит носили лівші. На спині ж щит могли закріплювати не в бою, а в поході, або ж у випадку, якщо вона не прикрита панцирем. Воїна в дорогому обладунку «намагалися під час бою взяти у полон живим [невже можна взяти в полон трупа?], щоб заволодіти його одягом і зброєю» [334]. Одяг і зброю можна зняти й із мертвого. Знатних воїнів справді намагалися полонити, але для того, щоби взяти викуп. Те саме й із термінологією: «Куяк – традиційний захисний обладунок місцевого походження» [330]. Термін походить від монгольського «хуяг» і відомий у Московській Русі тільки з XVI століття. Щоправда, вважають дослідники, такий тип обладунку могли вживати на Русі з XI або XIII століття. Але ж не під такою назвою!

Величезна плутанина панує і в авторчиних поглядах на давніх слов’ян. Скажімо, вона ототожнює зі слов’янами фракійське плем’я даків, посилаючися на безнадійно застарілу думку авторів XIX століття – Васілія Прохорова та Алєксєя Олєніна [196]. Як наслідок – реконструкції давньослов’янського одягу за зображеннями варварів на колоні Траяна.

Зовсім не пощастило зарубинецькій культурі, носіїв якої сучасні дослідники ототожнюють із германським племенем бастарнів: «У своїй основі зарубинецька культура була багатоетнічною, бо вона поєднувала субстрати прийшлих племен із компонентами місцевих етнічних угруповань...»; «Їх [локальних варіянтів зарубинецької культури] етнічна основа була слов’янською, але з різними домішками іншоетнічних компонентів» [192–193]. То як, зарубинецька культура «у своїй основі» була слов’янською чи багатоетнічною? До речі, субстрат – це мова автохтонного населення певних територій, на яку може накластися суперстрат – мова прибульців.

Треба визнати, що генеза слов’янського етносу в умовах «великого переселення народів» – справді складна й остаточно не вирішена проблема. Та це не зупиняє авторку: «Населення лісостепової зони України у цей час [III–IV ст. н. е.] визначилося в етнічному складі» [200]. Мається на увазі ґото-сарматська черняхівська культура, що в цей час зникла під ударами гунів. Її змінили набагато примітивніші київська, празька та інші, носіями яких і вважають слов’ян.

Не кращі справи й із джерелами реконструкцій. Носіїв зарубинецької культури Зінаїда Васіна одягає у «склавин» – «короткий безрукавний нарамник» [199], – очевидно, маючи на увазі згадуваний у візантійських джерелах IX–X століть «склабінікон», одяг невільників. Реконструюючи слов’янський одяг, авторка апелює до матеріялів Салтівського могильника, який належав тюркським або іранським племенам, що входили в Хозарський каганат [242], а для реконструкції слов’янських головних уборів долітописних часів використовує глиняні іграшки, знайдені на Замковій горі (Київ, XIII або XVI століття) [221]. Зрештою, звичка видавати бажане за дійсне спричиняється до реконструкції «Сіверянка-городянка в нарядному вбранні» [243] – йдеться ж про слов’ян VI–VIII століть! Розділ, присвячений убранню часів Київської Русі, – найбільший за обсягом, що цілком доречно. Але похибок і нісенітниць у цьому розділі чи не найбільше. Якщо не наголошувати помилок, які виказують загальний рівень знання про епоху (кургани Чорна Могила та Гульбище – не в Києві, а в Чернігові [254], у IX–X століттях не існувало «перських царів» [259], орар – елемент одягу не єпископів, а дияконів [334], та інші подібні), треба звернути увагу на дві головні вади авторського підходу.

По-перше, авторка іґнорує соціяльну функцію одягу. Розкішних убрань простолюду, зображених на реконструкціях, у середньовічному суспільстві просто не могло існувати. Зокрема, на с. 265 зображено «Заможного селянина» у червоній сорочці, хоча сама Васіна в тексті підкреслює, що червоний колір характерний для знаті. З цього приводу варто згадати приказку XII століття, наведену в Слові Даниїла Заточника: «Не ліпо у свинии в ноздрех рясы златы, тако на холопі порты дороги» (тобто холоп у дорогому одязі – така ж нісенітниця, як свиня із золотими прикрасами в ніздрях).

Друга вада – некоректне використання джерел. Наведемо кілька прикладів. Реконструкцію «Парубок з Чернігівщини XI–XII ст.» [266] здійснено за зображенням на чаші візантійської роботи, знайденої в Чернігові. На ній, згідно з дослідженням Владіслава Даркевіча, зображено героя відомої середньовічної поеми Дигеніса Акрита, в якого в руках – арфа, на голові – вінець (атрибут вищого чину Візантійської імперії), а одяг складається з туніки (скарамангія), військового плаща (гіматія) та шкіряних кампагіїв (похідних гетрів), утворюючи разом уніформу візантійської кінноти. Зінаїда Васіна замінила кампагії на личаки, арфу – на гуслі й отримала вітчизняного сільського парубка.

Давньоруських «Скоморохів і наглядачів» [272] зреконструйовано за фрескою в сходовій вежі Софії Київської. Насправді, як довів Сергій Висоцький, це візантійський придворний ансамбль.

Джерело реконструкції «Бояри в опашнях. XII ст.» [289] – мініятюри XV–XVI століть. У тексті зазначено: «Опашні широко представлено на фресковому живописі Архангельського собору Московського Кремля, де київських князів зображено у старовинному одязі» [288]. Далі Зінаїда Васіна стверджує, що в опашні зображено Ярослава Мудрого на малюнку Вестерфельда, який відображає втрачену фреску Софії Київської. Але це стосується постаті не Ярослава, а Володимира Святославича, яку перемальовано в часи Петра Могили за новітньою московською іконографією. Та річ у тому, що, починаючи з кінця XV століття, в московській іконографії одяг зображуваних осіб значно модернізується. Тому стінописи, ікони й мініятюри XVI–XVII століть не можуть правити за матеріял для реконструкції вбрання давньокиївської епохи.

Пізня іконографія принаймні дає якусь, хоч і хибну, підставу для реконструкції. Але авторка приймає деякі твердження взагалі без будьяких доказів, наприклад: «У X ст. <...> з’являється <...> прототип російського сарафана» [264]; «Корзно іноді підбивали горностаєвим хутром» [308] тощо.

Й останнє. Із невідомих причин у виданні відсутні реконструкції вбрання середньовічних кочовиків – хозарів, печенігів, половців, які століттями жили в українських степах. Кочівницький одяг суттєво впливав на формування давньоруського вбрання (згадаймо хоча би Святослава). Це дивує, адже скитів і сарматів у книжці згадано.

Реконструкції Зінаїди Васіної радше треба б назвати стилізаціями. Вони здебільшого впроваджують того, хто бере книжку до рук, у казковий світ авторської уяви й можуть бути корисні саме для її колеґ – театральних художників-костюмерів. Навіть жанр історичного кінематографа потребує більшого рівня достовірности. Залишається сподіватися, що другий том видання, присвячений періодові від кінця XIII до початку XX століття, буде підготовано ретельніше – адже вбрання цих часів вивчено набагато краще.

Опубліковані раніше малюнки комплектів одягу XIX століття, що їх Зінаїда Васіна виконала за реконструкціями Тамари Ніколаєвої, мають справді науковий характер.


Date: 2009-06-22 06:02 pm (UTC)
From: [identity profile] igdrazil.livejournal.com
Куди тільки не потрапиш завдяки Гуглі... Шукаєш, шукаєш, а тут виявляється свої люди, от такої...

Date: 2009-06-22 07:54 pm (UTC)
From: [identity profile] gioconda.livejournal.com
а що шукав, якщо не секрет? ))

Date: 2009-06-22 08:12 pm (UTC)
From: [identity profile] igdrazil.livejournal.com
Не секрет - пошук по словам "народи моря". Бідолашним насправді дуже не пощастило - не думав, що стільки антинаукової хуйні може вискочити на згадку будь якого стародавнього народу окрім аріїв, ну може ше халдеїв.

Date: 2009-06-22 08:16 pm (UTC)
From: [identity profile] gioconda.livejournal.com
ясно. ) брак нормальної інформації завжди дратує.

Date: 2009-06-22 08:26 pm (UTC)
From: [identity profile] igdrazil.livejournal.com
Ага, зате я вживу побачив статті про те, що Ісус укаїнець. Доречі, сюди я потрапив десь так з 6-7 сторінки, тобто цитованість досить непогана.

Profile

gioconda: (Default)
gioconda

March 2014

S M T W T F S
       1
23456 78
910 1112131415
16171819 20 2122
23242526272829
3031     

Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Mar. 25th, 2019 03:44 am
Powered by Dreamwidth Studios